«Педагог у сучасній системі дошкільної освіти»

Докорінні зміни в системі освіти починаються з реалізації концепції «Нова українська школа». Її основа – дошкільна ланка, то й змінювати слід насамперед її стереотипи й установки, усталені принципи функціонування методичної та управлінської служб.

Нині педагогіка створює інноваційні технології, актуалізує ретроновації та спонукає практиків використовувати їх в освітньому процесі. Ростуть вимоги до творчої обдарованості та «гнучкості» педагогів-«дошкільників», їх здатності трансформуватися. Сучасні педагоги мають:

• володіти фаховими, культурними і здоров’язбережувальними знаннями;

• відповідати євроінтеграційному процесу українського суспільства;

• творчо розв’язувати проблеми;

• брати на себе роль лідерів і вести за собою.

Творча самореалізація педагога – це основа професіоналізму.

Розвиток творчого потенціалу особистості – одне із завдань сучасного суспільства, що стосується перетворень в системі освіти. Мета освіти – усебічно розвивати людину, її таланти, здібності, виховувати моральні якості; формувати громадян, здатних робити вибір; збагачувати на цій основі інтелектуальний, творчий, культурний потенціал, підвищувати освітній рівень народу; забезпечувати суспільство кваліфікованими фахівцями.

Сьогодення формує запит на підготовку творчої особистості, здатної генерувати оригінальні ідеї та знаходити сміливі рішення. Зміни в організаційній та управлінській сферах дошкільної освіти зумовили протиріччя між запитами суспільства щодо креативності дошкільних педагогів і станом практики. Педагоги недостатньо використовують методичний та управлінський інструментарій, що дає змогу розкрити творчий потенціал.

Важливий показник зростання професіоналізму дошкільного педагога – це розкриття творчого потенціалу особистості, творча самореалізація в професійній діяльності.

Вихідний чинник накопичення та реалізації творчого потенціалу – це мотиваційна готовність до творчості. І якщо в процесі формування загальної інтелектуальної здатності неабияку роль відіграє генотип, то в розвитку творчого потенціалу – середовище і мотивація. Структурні компоненти творчого потенціалу – це пізнавальні потреби, а також домінування пізнавальної мотивації.

Серед інтелектуальних характеристик творчого потенціалу виокремлюють: продуктивність, чіткість, пластичність, рухливість та дивергентність мислення. Дивергентність мислення – це тип пошуково-проблемного стилю мислення, який характеризується швидкістю, гнучкістю та оригінальністю.

Кожна характеристика – це певна інтелектуальна здатність, що виявляється у відповідних показниках творчої активності особистості.

Спеціальним чинником творчого процесу є здатність аналізувати й оцінювати. Це основа свідомого вибору та виважених рішень. Саме ця здатність забезпечує самоконтроль, надає впевненості в собі та самостійності.

Складові педагогічної імпровізації сучасного вихователя:

• психолого-педагогічні знання;

• розподілена увага;

• розвинена уява;

• творче самопочуття – натхнення, творчий пошук;

• уміння спілкуватися та перевтілюватися;

• здатність швидко приймати рішення і реалізувати їх;

• вміння органічно переходити від експромту до запланованого;

• володіння мовленням;

• рефлексивні вміння;

• розвинена інтуїція.

Особлива роль дошкільного періоду в процесі становлення особистості визначає особливі вимоги до вихователя:

• усвідомлювати відповідальність за щасливе дитинство вихованця, його долю;

• володіти високим рівнем розвитку емпатії, безпосередністю, емоційною врівноваженістю, творчою уявою, душевною щедрістю.

Характерною ознакою професійної діяльності дошкільного педагога є значне навантаження на його психофізіологічну сферу. Тому вихователю важливо мати високий рівень працездатності, бути витриманим та врівноваженим.

Взаємодія вихователя з дітьми пов’язана зі спілкуванням, що проявляється у поведінці, манері говорити, почуттях, настрої, рухах, міміці.

Успішність освітньої взаємодії з дітьми визначають:

• поставлений голос;

• добре розвинене мовлення;

• природні і невимушені жести;

• висока комунікативна культура.

Хоча сучасний педагог обмежений у часі, йому має бути притаманна педагогічна творчість. Вихователь не завжди має змогу все передбачити. Водночас він не може чекати, доки прийде «осяяння» – має швидко приймати рішення, нерідко без достатньо логічної обґрунтованості, покладаючись на власну інтуїцію.

Правильність інтуїтивно прийнятого рішення значною мірою залежить від досвіду, знань, умінь, педагогічної майстерності й творчого підходу до професійної діяльності.

У цьому сенсі творчість вихователя виявляється у таких навичках:

• вільно застосовувати відомі дидактичні засоби в нових стандартних (нестандартних) ситуаціях;

• оптимально розв’язувати педагогічні ситуації методами, відмінними від уже відомих;

• здатність імпровізувати.

На жаль вихователі воліють працювати за шаблоном. Про це свідчать численні прохання практиків, аби науковці створювали конспекти різних форм роботи з дітьми.

Власне педагогічна імпровізація тісно пов’язана з творчістю, оскільки вона передбачає процес самоактуалізації і мобілізації творчих сил та здібностей, саморозвиток вихователя.

Вихователь має дбати не лише про сутність діяльності, а й про форму вияву своїх намірів. Важливою є професійна спрямованість дошкільного педагога на розвиток власної емоційної та виразно-чуттєвої сфери. Техніка вихователя залежить від того, чи вміє він використовувати свій психофізіологічний апарат як інструмент виховного впливу, а також чи володіє прийомами, що дають змогу виявити свою позицію і досягти успіхів у виховній роботі.

Техніку вихователя визначають:

• культура спілкування;

• саморегуляція діяльності;

• управління внутрішнім самопочуттям;

• оволодіння увагою співрозмовника;

• виразний показ почуттів і ставлень – міміка, пантоміміка, зовнішність;

• володіння мовленням – голос, дихання, дикція, грамотність, інтонація.

Вихователь, який формує творчу особистість, має бути новатором. Тільки тоді нові ідеї, прогресивні принципи та прийоми допоможуть йому створювати нові педагогічні технології, упроваджувати різноманітні інновації в освітній процес. І лише тоді відбудуться реальні зміни системи освіти – підвищиться її ефективність.

 «ДИСЦИПЛІНА ДОРОСЛИХ НА ДОРОЗІ – ЗАПОРУКА БЕЗПЕКИ ДИТИНИ»

У зв’язку зі збільшенням кількості автомобілів на дорогах та зростанням інтенсивності вуличного руху у КЗ ЦРД «Гармонії» передбачений комплекс різноманітних заходів по формуванню у дітей навичок правильної поведінки на вулиці. Ознайомлення з цими правилами, дотримання яких є обов’язковим законом для кожного, починається з раннього віку, оскільки знання, одержані в дитинстві, найбільш міцні, а правила, засвоєні в ці роки, в майбутньому стають нормою поведінки, а їх дотримання – потребою людини.

Навчання дошкільників культурі поведінки на вулиці тісно пов’язане з розвитком у дітей орієнтування в просторі. Крім того, кожен дорослий повинен пам’ятати, що не можна виховати дисциплінованого пішохода, якщо з дитинства не розвивати такі важливі якості, як увага, зібраність, відповідальність, обережність, впевненість. Адже часто саме відсутність цих якостей стає причиною дорожніх аварій.

Навчання дошкільників дисциплінованій поведінці на вулиці здійснюється системно: знання даються послідовно, ускладнюються і поступово розширюються. З цією метою проводяться такі форми роботи з дітьми: заняття, бесіди, спостереження, розгляд ілюстрацій, використання художнього слова, пошуково-дослідницька діяльність, театралізація, інсценування, зустрічі з працівниками ДАІ. В уточненні та закріпленні знань особливо велика роль відводиться ігровій діяльності дітей, в якій формується просторова орієнтація дошкільників і їх вміння використовувати набуті знання на практиці. До часу вступу до школи діти повинні добре орієнтуватись в навколишній ситуації, в її змінах на дорогах, правильно реагувати на них, знати основні правила для пішоходів та пасажирів.

Необхідною умовою успішного навчання дошкільників правилам вуличного руху є створення відповідної матеріальної бази. На допомогу вихователям в методичному кабінеті підібрана методична та дитяча художня література, конспекти занять і бесід про правила вуличного руху, картки, плакати, посібники для занять та ігор.

Найдієвішим засобом виховання маленького пішохода є приклад поведінки на дорозі батьків та оточуючих. Тому вкрай важливо, щоб дорослі були зразком для дітей у дотриманні правил дорожнього руху:

- виходьте з дому завчасно;

- не поспішайте, переходьте дорогу розміреним кроком;

- тримайте дитину за руку;

- виходячи на проїжджу частину дороги, припиніть розмовляти - дитина повинна звикнути, що при переході дороги потрібно зосередитися;

- не переходьте дорогу на червоний або жовтий сигнал світлофора, як би ви не поспішали;

- переходьте дорогу тільки в місцях, позначених дорожнім знаком "Пішохідний перехід";

- з транспортного засобу виходьте першими, в іншому випадку дитина може впасти або побігти на проїжджу частину дороги;

- залучайте дитину до участі у ваших спостереженнях за ситуацією на дорозі: показуйте їй ті машини, які готуються повертати, їдуть з великою швидкістю і т. д.;

- не виходьте з дитиною з-за машини, кущів, не оглянувши попередньо дороги, - це типова помилка, і не можна допускати, щоб діти її повторювали;

- не дозволяйте дітям гратися поблизу доріг і на проїжджій частині вулиці.

Дотримуватися правил необхідно і в автомобілі. Тут перед дорослими відкривається велике поле діяльності, так як приблизно кожна третя дитина, що стала жертвою дорожньо-транспортної пригоди, знаходилася в якості пасажира в автомобілі. Це доводить, як важливо дотримуватися наступних правил.

• Пристібатися пасками необхідно абсолютно всім! У тому числі і в чужому автомобілі, і при їзді на короткі відстані. Якщо це правило автоматично виконується дорослими, то воно легко увійде у дитини в постійну звичку.

• Якщо це можливо, діти повинні займати найбезпечніші місця в автомобілі: середину або праву частину заднього сидіння, так як з нього можна безпечно вийти прямо на тротуар.

• Як водій або пасажир, дорослий постійно повинен виявляти приклад для наслідування, не бути агресивним по відношенню до інших учасників руху.

• Під час тривалих поїздок потрібно частіше зупинятися.

• Відшукувати альтернативні способи пересування: автобус, залізниця, велосипед або ходьба пішки.

• Використовувати різні ситуації для пояснення правил дорожнього руху, спокійно визнавати власні помилки.

Від того, наскільки добре ви та ваша дитина засвоїли правила безпечної поведінки на вулиці, як застосовуєте їх в реальній ситуації на дорозі, залежить ваше здоров’я і вашої дитини, а іноді навіть життя.

Формування у дошкільників життєвої позиції щодо власної безпеки життєдіяльності

Дошкільна освіта в багаторівневому освітянському просторі України є вихідною ланкою в системі неперервної освіти, у становленні та розвитку особистості. Дошкільна ланка освіти є пріоритетною в єдиній національній системі неперервної освіти, оскільки досвід розвитку людства, наукові дослідження свідчать, що в дітей дошкільного віку під впливом зовнішніх обставин підсвідомо формується будова розуму й духовності. Тому на дошкільний навчальний заклад покладається відповідальність за здійснення цілеспрямованого виховання у дітей ціннісного ставлення до власного здоров’я, формування у них адекватної реакції на різноманітні чинники ризику для життя. 

У Законі України «Про дошкільну освіту» записано: «Дошкільний заклад освіти забезпечує право дитини на охорону здоров’я, здоровий спосіб життя через створення умов для безпечного, нешкідливого утримання дітей, раціонального харчування. Здоров’я, його охорона та зміцнення, безпека дітей повинні бути життєвою стратегією пріоритетом у роботі дошкільних закладів».

Збереження і зміцнення здоров’я, формування здорового способу життя дітей дошкільного віку – це один із найакту­альніших і основних напрямів роботи педагогічного колективу нашого дошкільного навчального закладу. Щоб забезпечити гармоній­ний розвиток людини, потрібно з наймолодшого віку формувати в малят усвідомлення цінності свого життя і здоров’я, бережного ставлення до власного здоров'я, вироблення стереотипів без­печної поведінки в довкіллі.

Головна ме­та: навчання – формування в кожної дитини активної життєвої позиції щодо власного життя та власної безпеки, накопичення ними знань та навичок безпечної поведінки вдома, на вулиці, у дитячому садку тощо. Слушні та вчасні поради дорослих по­винні допомогти дитині зберегти своє життя, зміцнити здоров’я, усвідомити, що грати можна не скрізь і що деякі заборони та правила –  не примхи дорослих, а життєва необхідність.

Основою для створення навчально-виховних програм для дітей дошкільного віку в Україні є Базовий компонент дошкільної освіти (нова редакція). Реалізація Базового компонента дошкільної освіти забезпечується освітніми чинними програмами, зокрема програмою розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі». Її зміст побудований відповідно до вікових можливостей дітей на основі компетентнісного підходу та спрямовує навчально-виховний процес на досягнення соціально закріпленого результату (заданої норми, вимог до розвиненості, навченості та вихованості дитини). Це зумовлює необхідність чіткого визначення засвоєння дитиною змісту освітніх ліній Базового компоненту (знає, обізнана, розуміє, вміє, усвідомлює, здатна, дотримується, застосовує, виявляє ставлення, оцінює), орієнтує освітян на цілісний і загальний розвиток дитини, розкриває важливість закладання в дошкільному віці фундаменту для набуття в подальшому спеціальних знань та вмінь.

Питання безпеки життєдіяльності входять до всіх освітніх ліній Базового компоненту, а як виокремлена складова змісту освіти – до освітньої лінії «Особистість дитини». Результатом освітньої роботи щодо вивчення змісту безпеки життєдіяльності є здатність дитини диференціювати поняття «безпечне» і «небезпечне», усвідомлювати важливість безпеки життєдіяльності (власної та інших людей). Дитина повинна знати правила безпечного перебування вдома, у дошкільному закладі, на вулиці, на воді, на льоду, на ігровому, спортивному майданчиках, орієнтуватися у правилах поводження з незнайомими предметами та речовинами; пожежної та електробезпеки; користування транспортом; розуміти значення основних знаків дорожнього руху тощо; знати та вміти скористатися номером телефону служб допомоги (пожежна, медична, міліція); усвідомлювати, до кого можна звернутись у критичній ситуації, володіти навичками безпечної поведінки в умовах агресивного поводження однолітків або дорослих.

Формування в дитини дошкільного віку свідомої безпечної поведінки в довкіллі базується на позитивних прикладах поведінки дорослих. Розбіжності вимог до дитини батьків удома та вихователів у дошкільному закладі можуть викликати в дитини почуття образи, збентеження та навіть агресії. Тому вихователі у професійній діяльності повинні намагатися зробити батьків своїми однодумцями – постійно залучати їх до навчально-виховного процесу, надавати батькам інформацію про створення максимально безпечних умов перебування дитини вдома, на подвір’ї, на відпочинку (правила особистої безпеки та безпеки оточуючих, дії в екстремальних ситуаціях тощо). Доречним буде також створення відповідного інформаційного куточка (стенду), за допомогою якого вихованці отримуватимуть нові і повторюватимуть вже знайомі правила з безпеки життєдіяльності.

Важливим фактором формування безпечного способу життєдіяльності є середовище перебування дитини – дошкільний навчальний заклад. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про дошкільну освіту» дошкільний навчальний заклад повинен створити безпечні та нешкідливі умови розвитку, виховання та навчання дітей, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров’я відповідно до санітарно-гігієнічних вимог та забезпечити їх дотримання; сформувати у дітей гігієнічні навички та основи здорового способу життя, норми безпечної поведінки; сприяти збереженню та зміцненню здоров’я, розумовому, психологічному й фізичному розвитку дітей.

Формування безпечного способу життя має бути організоване як систематична робота з дітьми й охоплювати всі провідні форми діяльності дитини (гру, спілкування, трудову (предметно-практичну) діяльність). При організації освітньої роботи з формування основ безпечної поведінки у дітей дошкільного віку перевагу доцільно надавати спостереженням, екскурсіям, цільовим прогулянкам, довірчим бесідам, моделюванню та аналізу проблемних ситуацій, різним видам ігрової, трудової та пошуково-дослідницької діяльності, інтегрованим заняттям, розробленню спільних проектів.

Важливим чинником ефективної роботи з питань безпеки життєдіяльності виступає тісна взаємодія між батьками та педагогами. Для цього варто долучати батьків до різноманітних заходів: практичних семінарів-практикумів; родинних клубів за інтересами; участі у спільних проектах, виставках, розвагах, тижневиках.

В організації освітньої роботи з питань безпеки життєдіяльності дошкільників можна визначити такі основні напрямки:

• така робота не повинна обмежуватися засвоєнням норм та правил;

• дітей необхідно навчати обачності, навичок орієнтування і швидкої реакції в екстремальних ситуаціях;

• максимального ефекту можна досягти, якщо буде прослідковуватися єдина стратегічна лінія у діяльності педагогічного, дитячого та батьківського колективів;

• слід враховувати деякі принципові аспекти роботи з дітьми, які суттєво відрізняються від аналогічної роботи з дорослими (розповіді, бесіди, відеофільми про наслідки пожеж, повеней, інших небезпек тощо).

Перевага в освітньому процесі має надаватися цікавим довірливим бесідам, розмовам, моделюванню та аналізу певних ситуацій, релаксаційним паузам, етюдам з психогімнастики, дидактичним та сюжетно-рольовим іграм.

Особливу увагу слід звернути на те, щоб максимально використовувати наочність (ілюстрації, альбоми, картини, відеофільми тощо); проводити цільові прогулянки, екскурсії, вечори розваг, спеціальні дні або тижні безпеки, до участі в яких необхідно залучати медиків, батьків та інших спеціалістів.

Знайомлячи дітей з небезпечними чинниками довкілля, не можна у них викликати тривогу, страх, неспокій. Головне правило для вихователів і батьків – не лякати малих можливою небезпекою, а виховувати розумну обережність, прищіплювати навички правильних дій.

Навчання і виховання з питань захисту і здоров’я у надзвичайних ситуаціях на сьогоднішній день повинно спрямовуватися на формування у дітей:

• розуміння цінності власного життя та здоров’я, основ здорового способу життя;

• правил безпечної поведінки на ігрових та спортивних майданчиків, під час художньої праці тощо…;

• правил безпечного перебування на вулицях, правил поводження з незнайомими людьми;

• навичок безпечної поведінки при агресивному поводженні однолітків або дорослих;

• уявлень про небезпечні для життя отруйні рослини, ягоди, гриби та вміння реалізувати знання у природному середовищі;

• уявлень про стихійні природні явища (землетрус, повінь, буря, ожеледиця, гроза, град…),

• ознайомлення дітей з їх природою, характерними ознаками, негативними наслідками;

• уявлень про основні правила поведінки в екстремальних ситуаціях;

• бережного проводження з ліками, хімічними речовинами, побутовою хімією;

• відчуття небезпеки щодо вогню, електричного струму, правил протипожежної небезпеки. 

Адже людина може запобігти біді, уберегти себе і своїх близьких від небезпеки, якщо буде володіти елементарними знаннями основ безпеки життєдіяльності. Знання ці формуються в процесі виховання, отже, навчання дітей, забезпечення безпеки їх життєдіяльності є актуальним педагогічним завданням.

«Традиції трудового виховання в сім’ї»

Народні традиції трудового виховання відображають жагуче прагнення батьків до того, щоб забезпечити якомога вищий рівень трудової підготовки дітей, збудити в молоді як психологічно, так і морально постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихователь соромився власного байдикування і обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально, та й навіть в уяві не припускав собі такого, що можна жити не працюючи.

Народна система трудового виховання дітей у сім’ї багатогранна. У загальній трудовій атмосфері сім’ї, навіть народження дитини розглядається як поява на світ майбутнього працівника.

У трудових родинах працюють всі без винятку, крім тяжкохворих. За розпорядком господарських робіт в українській селянській родині стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня та давав завдання кожному членові сім’ї на наступний день.

Робочий день починався дуже рано: влітку о 4-5 годині, а взимку о 5-6 годині. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідав потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. При цьому зберігалась наступність, зумовлена віковими можливостями дітей. Це наочно можна простежити, наприклад, на пастухуванні, через яке проходили всі селянські діти. Тут з віком дитини змінювались види домашніх тварин, яких вона пасла, у такій послідовності: кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні. Причому до випасання коней залучались тільки хлопці. Отже, здійснюючи трудове виховання, українська родинна етнопедагогіка враховує як вікові, так і статеві особливості дітей. Трудове навчання і виховання в народній педагогіці умовно можна поділити на 3 етапи: вступний або ігровий (від 2 до 6-7 років), помічний або визначальний (від 7 до 15 років), і основний або завершальний (від 15 до 20 років).

На першому етапі протягом другого і третього років життя дитина за правильного виховання набуває деякої самостійності (в їді, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предметами та елементарними нормами поведінки. І звичайно вступає в працю, психологічно засвоюючи слова "праця", працювати, в основному через такі ефективні засоби, як колискові пісні, пестушки, утішки, різні заклички, в яких славиться праця ("Ой, люлі-люлі бай", "Люлі люлі дитино", "Колисала бимтя"), які закликають котика працювати - дитину колисати, дрова рубати, копати грядку, ловити рибку, піч топити, вчитися шити, молотити. Киця, яка ухиляється від праці, зазнає навіть фізичного покарання: "Бити кицю, бити - не хоче робити". Ганебно й красти. За те, що кіт "вкрав у баби "квітку", стала Галя кота бити, щоб не вчився так робити". І як висновок:

- "Не вчися, коте, красти,

А вчися, коте, роботу робити,

Бери ціп, іди на тік,

Жати та молотити.

Таким же мотивом пройняті колискові "Ой ну малі коточок" та ін. А звідси цілком логічно перед дитиною постає висновок, що коли на світі працює все і гарний лише той, хто працює, то й вона повинна працювати, бо без праці жити не можна.

Широко представлена праця в українських загадках. Трудовий процес людини, господарський реманент, знаряддя і результат праці - провідна тема багатьох загадок. Наприклад: "Ходить пані по майдані, куди гляне - трава в’яне" (коса косить), "Літом служить, а зимою зуби сушить" (Борона), "Б’ють мене цінами, ріжуть мене ножами, за тими отак молотять, бо всі мене дуже люблять" (Хліб). Ці загадки спонукають дитину замислитись над значенням людської праці, виховують почуття поваги до трударя, бережливе ставлення до знарядь і результатів праці.

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов’язок працювати, а й втілювала його на практиці.

Вже з перших років батьки залучали дітей до посильної праці, у різних її видах, пов’язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місце займає гра, то цей період трудового виховання називаємо ігровим. Взаємозв’язок праці з грою виявляється по-різному, гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі і ігрові моменти включаються в процес праці. У своїх іграх діти найчастіше відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Сільські діти, наприклад, "господарюють": готують їжу, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто й печуть хліб, відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов’ю до їхньої праці.

Народна педагогіка прагне дати підростаючому поколінню всебічну трудову підготовку. До організації праці вона висуває конкретні вимоги: подбати про вдалий початок роботи ("Добрий початок - половина справи"), працювати енергійно ("Робить, як мокре горить"), бути витриманим, наполегливим і організованим, не боятися труднощів ("Вовків боятися - в ліс не ходити"), доводити розпочате до кінця ("Кінець - справі вінець").

Хліб увійшов у життя, як головний результат людської праці і основний продукт харчування. Народ цінить його понад усе: "без хліба - худа бесіда", "без хліба не до обіда", "хліб - батько, вода - мати". Хліб - джерело життя. Він приносить у сім’ю достаток і радість ("Хліб на столі, то й стіл престіл, бо як хліба тільки, то й стіл - дошка")

Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині при прищеплювалося на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Хлібом - сіллю як символом достатку і щирості зустрічають гостя. Той, хто заходив до хати - сусід, родич чи знайомий, мав у кишені шматок хліба, щоб почастувати дітей.

Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, навчаючи їх любити землю всією душею. Арсенал засобів виховного впливу з метою формування в дітей та молоді шанобливого ставлення і любові до землі в народній педагогіці дуже багатий. Це насамперед фольклор педагогічного змісту й спрямованості, який оспівує красу й велич рідної землі. Дуже велику роль тут відіграє приклад дорослих, зокрема батьків, у ставленні до землі, хліборобської професії, залучення дітей з раннього віку до сільськогосподарської праці. Із землею народна педагогіка пов’язує всі свої заповітні надії і сподівання. Тому серед численних добрих народних побажань чільне місце займає вислів доброзичливості "Будь здорова, як вода, а багата як земля!" Земля - найцінніше з усіх природніх багатств, якими дано нам володіти. Адже вона наша годувальниця. Від того, як ми до неї ставимося, як бережемо її, на скільки вміємо, дбайливо на ній господарюємо, величезною мірою залежить наше благополуччя.

Усе найкраще, що є на землі, починається з сім’ї. Без неї, як без природи, людство обійтися не може. Мамина ласка, бабусина доброта, дідусева мудрість, тепло хатнього затишку у колі рідних на все життя залишають глибокий слід у душі та серці кожної дитини. Українська сім’я є першою школою національного виховання, світлицею моральних чеснот, формування пошани до рідної мови, народних звичаїв.

    З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домаш­ніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, до­помогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, на­бути власного досвіду поведінки й діяльності.

    Невід'ємною частиною культури наших пращурів була народна родинна педагогіка. Скарбниця народної педагогіки містить перевірені віками національні виховні традиції, культурно-освітні цінності. Саме мудрість народної педагогіки викликає у сучасної молоді почуття захоплення і поваги.

   Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини - дородового суспільства, в якому формувалися традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка - мати; патріархального ладу, коли в вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю.

     Усі ці моменти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології.

    Кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий поступ народу, саме його існування.

    Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділити те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли базуватимуться на міцному національному підґрунті.

      Наші предки славили силу і міць, велич і красу своєї родини, оспівували її високі моральні якості в піснях, прислів’ях, приказках: "Свого роду не цурайся”, "Нема краще в світі, як рідня”, "Від родини йде життя людини”, "Без сім’ї нема щастя на землі”.

     Українці розглядали сім’ю, як святиню, а виховання дітей, як святий обов’язок батьків.

     Століттями складалися традиції сімейного виховання, вироблялися основні його принципи, серед яких народна педагогіка головну роль відводила трудовому вихованню, як першооснові життя суспільства. ("У праці - краса людини”). У народі застерігали: неробство веде до нещастя. Потреба і уміння працювати - це те найкраще і найцінніше, що можуть залишити батьки своїм дітям. Трудове виховання становить основу народної педагогіки. ("Без труда немає плода"). Навіть народження дитини народною свідомістю сприймалося як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Тому найперші магічні дії, коли дитина побачила світ, були спрямовані на те, щоб прищепити їй працелюбність. Зав’язуючи пуповину хлопцеві, баба-повитуха бажала, щоб той "книжку читав і дрова рубав”, а дівчинці - "аби хліб жала, на сорочку пряла".

    Отже, народна педагогіка - високоморальна. Вона високо підносить достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Уся виховна система спрямовувалась на вихованні людяності, високих моральних почуттів і рис, любові до вітчизни, шанобливого ставлення до людей праці, до всього свого, рідного.

    Через пісні, казки, прислів’я та інші засоби фольклору народ відкривав перед дитиною красу людських взаємин, прагнув одухотворити людську працю, побут, навчити жити за законами краси. У народній педагогіці дитина розглядається, як неоціненна частка природи, і її виховання підпорядковується загальним законам. В народній педагогіці найбільшу увагу приділено вихованню дитини від одного до п’яти років, якраз тоді, коли дитина найінтенсивніше росте і розвивається.

     У вихованні дитини брала участь вся сім’я. Перебуваючи у сімейному колі, дитина була предметом виховання і водночас суб'єктом засвоєння традиційних норм співжиття та родинних взаємин.

    Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від її непорушного авторитету, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикла­ді моральної підготовки молоді до подружнього життя.

    Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки ро­дина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

   Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавлять­ся не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з ін­тересами суспільства, формується свідомий громадянин.

     Дієвим чинником сімейного виховання є спільна тру­дова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така спів­праця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

     Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визна­чення для кожного робочого місця, зокрема для навчаль­них занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

     Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфе­рі духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. К.Д.Ушинський вважав матір найкращою вихователькою в родині. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого» . Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К. Д. Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнським почуттям»,— відмітив педагог.

   Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

   Сім'я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей.

​

​